З початком Першої світової війни, що вибухнула всередині 1914 р., Біла Церква стала базою військових шпиталів Південно-Західного фронту, серед яких були 803-й та 804-й зведені польові шпиталі, які розмістилися в так званих тифозних або військових бараках, що розміщувалися за містом, край залізничної колії в бік Фастова. Померлих військових ховали на спеціальному "братському військовому кладовищі при шпитальному містечку м. Біла Церква", яке розташовувалось у полі, подалі від людського житла, в одній версті на північ від залізниці, край дороги на Терезине. Причиною цьому було те, що поховані тут небіжчики здебільшого вмирали внаслідок інфекційних захворювань, серед яких чільне місце займав тиф і його різновиди.
Поряд із військовим шпиталем для духовних настанов медичного персоналу та хворих була зведена невеличка дерев'яна каплиця-церква.
Згідно з метричними книгами священиком шпитальної церкви впродовж 1918–1919 років був протоієрей Михайло Давидович. До свого прибуття в Білу Церкву він тривалий час був настоятелем Спасо-Преображенської парафії с. Деречин Гродненської єпархії. В 1915 р. село було окуповане німецькими військами.
Михайло Давидович став настоятелем шпитальної церкви між кінцем 1915 і кінцем 1917 р. Спочатку він значився священиком 803-го польового зведеного шпиталю, що був розформований на межі травня-червня 1918 р., а потім — до кінця лютого 1919 р. — священиком 804-го польового зведеного шпиталю. У метриках кінця травня — середини липня 1919 р. протоієрей Давидович титулується вже священиком Свято-Пантелеймонівської церкви.
Після другого захоплення більшовиками Білої Церкви наприкінці лютого 1919 р. шпитальна церква св. Пантелеймона втратила військово-медичне підпорядкування й основними її мирянами стали мешканці Олександрії, на вимогу яких в 1921 р. споруду перенесено на ріг сучасного Олександрійського бульвару та вулиці Запорізької.
У спогадах мешканців вул. Лазаретної теж відмічається, що спочатку церква була при військовому відомстві, а потім перенесена на вул. Олександрійську. Краєзнавець О. Г. Артемченко пригадує: «Поруч … на кошти віруючих будується дерев’яна церква. Дзвіниці не буде. На перекладинах уже висять дзвони. Правити піп буде українською мовою – автокефальна церква». Настоятелем храму на новому місці став Володимир Бржосньовський, який був висвячений в єпископи УАПЦ для Білої Церкви в листопаді 1921.
У 1930 році в місті ліквідовуються парафії Спасо-Преображенського собору та католицького костелу, але храм св. Пантелеймона зазначається як діючий, зокрема у газеті «Радянська нива» за 25.12.1930, №38(647), згадується «піп села Олександрії Демідов Михайло».
Це ж підтверджують і спогади жителів передмістя Олександрії. Так, Віра Михайлівна Ємець, 1922 р. н., згадує, що у 1930 році вона була в церкві св. Пантелеймона на вінчанні старшого брата. Згідно її спогадів, храм був приблизно такого ж розміру (архітектурного стилю?) , як і зарічанська церква Марії Магдалини.
Мешканка Вокзального провулку Галина Павлівна, уроджена Маляр, 5 червня 1935 р. н., розповідає, що її хрестили в Пантелеймонівській церкві. Церква була оточена каштанами, які надалі росли і після знесення храму. Точне місце розташування церкви відмічене на плані Білої Церкви 1922 року . Нині на місці зруйнованої церкви знаходиться двоповерховий будинок по бул. 50-річчя Перемоги, 97. У паспорті будинку, який зберігається в ЖЕК-1, зазначено, що будинок побудовано у 1937 р. Тобто орієнтовна дата знесення храму 1935-1937 рр.